Життєві дороги
Життя цікавих людей... Воно завжди привертає увагу своєю емоційною наповненістю, вірою в себе, власні сили, умінням долати перешкоди, інколи навіть не помічати їх. Такі люди руйнують стереотипи, залишаючи по собі різні відчуття, але ніколи не залишають байдужим.
Життя - доволі непередбачувана не ходжена ніким стежка зі своїми поворотами, ямами, запашними луками на виднокраї й темними ярами то з одного боку, то з іншого.
Кожна людина торуючи власною стежиною, розуміє, що зійти з неї - означає обрати забуття, втратити себе й, власне кажучи, життя. Тому ми сильні, рухаємося далі, падаємо, ламаємо щось у собі, обираємо той чи інший бік і йдемо далі. Що очікує кожного з нас на тій стежині, залежить винятково від особистості, яка рухається, її емоційного стану й жаги до життя.
Воно - життя цих, по-своєму цікавих, людей - почало мінятися в квітні 2014 року, коли загони російської армії вперше зайшли на територію України й розпочали активні воєнні дії.
Перша значна вирва на дорозі їхнього життя була, хоча й з певними зусиллями, але перестрибнута. Літо 2014 року створило для них провалля, яким довелося вибиратися до нормальної стежини.
2022 рік. Знову лихо втрутилося в життєву дорогу наших героїв.
Хто вони, ці люди, про яких йтиме мова?
Це два хлопці родом з Донеччини, різні за статками, сімейним станом, але такі однакові у своєму прагненні лишитися людьми з власними принципами, силою волі, поглядами, оптимізмом і жагою до життя. Цікаві юнаки зі схожими поглядами на життя, які не втомлюються переконувати - усе в наших силах і кожен крок, зроблений мною і зі мною - це чиясь посмішка, промінчик щастя в очах ближнього. Крокуйте разом з нами - ви побачите, який прекрасний світ довкола!
Перший герой, мешканець Пролетарського району м. Донецька - Нікіта Назарів («Містер Кіт» - так він жартома себе назвав на своїй сторінці в instagram). У тому, тепер вже далекому році, йому виповнилося всього 14 років. Усе йшло своєю чергою, і нічого не віщувало лиха; події, які відбувалися в найближчих містах, таких як Слов'янськ, Артемівськ (нині Бахмут), Краматорськ, Червоноармійськ (нині Покровськ), не особливо сильно хвилювали чотирнадцятирічного хлопця, доти, поки він не почув перші звуки пострілів.
«Та це спочатку було не надто страшно: постріли з гвинтівок чи рушниці особливо не привертали моєї уваги, але неспокійне ставлення батьків змусило мене насторожуватися, і я почав розуміти, що те, що відбувається, зовсім не контролюється рамками законів. Тато попросив зібрати речі і відправив нас до Криму на два тижні, місце, куди ми їздили щороку, місце мого дитинства, правда, цього разу ми поїхали значно раніше за встановлений термін», - каже хопець. Згодом життя остаточно змінилося.
Безтурботні дні підлітка, у якого не було особливих захоплень та інтересів, а були лише мрії знайти себе та стати відомим - той солодкий час, коли він міг насолоджуватись життям, були вщент зруйновані страшною війною.
Микита згадує: «Спостерігаючи за відео, знятими та опублікованими в соцмережах з місця жаху, що відбувається, я тоді навіть повірив, що моя країна почала бомбити і знищувати власний народ, бо тоді я ще не здогадувався, що таке пропаганда. А люди вірили.., стали виступати проти військових України - армія і добровольці змушені були зупинитися. Українські солдати не стріляли по мирних - вони відступали, тим самим програвши, залишивши нашу територію. Поліція по суті самоусунулась, не впоралася із повстанцями-сепаратистами, називатимемо їх так.
У Донецьку все це сталося за лічені два тижні, так швидко, що ніхто навіть не зміг усвідомити це на тверезу голову. Саме тоді я почув перші канонади, рев танків, вибухи реактивних снарядів. А далі - паніка, збори, вокзал, дорога (і знову до Криму), правда вже веселішою і більшою компанією, хоча навіть тоді я не надавав цьому всьому особливого значення, вірив , що це все закінчиться найближчими днями». Не склалося...
Крики на вулицях, вибухи, спорожнілі проспекти - та осінь забрала тисячі життів. Дорога в аеропорт, якою раніше люди їхали за мрією, стала «дорогою жахів». Туман безнадії й зневіри огорнув місто мільйона троянд, місто, яке було таким рідним, і раптом стало чужим.
Наразі хлопцю 22 роки, і він не здався, а зламав бар'єри жертви, «вигнанця», «людини, у якої зламалося життя». Залишилися в минулому «я не зможу», «я боюсь», «я не вірю». Натомість почав насолоджуватися повноцінним життям. А головне - щасливим життям, де має омріяну роботу (причому не в одній сфері: він і фотограф, і артист циркових жанрів). Юнак зізнається, що легко йому не далося нічого - перший рік намагався «знайти себе», спочатку поступивши на акробата, потім подався в жонглери, і через півтора роки знайшов себе в повітряному жанрі. Були гематоми, падіння, невдачі.
Досить часто засмучувався і навіть сумнівався в собі, але все ж таки працював і працював. «Не зважаючи на всі труднощі, я не шкодую про свій вибір. Мені дійсно подобається те, чим я займаюся, подобається публіка, ризик, відчуття польоту і можливість доводити собі, що моє тіло здатне на щось більше: - говорить наш герой. - Я усвідомив урок, який влаштувала моя життєва дорога. Завжди потрібно займатися улюбленою справою, тим від чого горять очі, серцебиття частішає і адреналін у крові піднімається вище за норму». А ще не треба «замикатися» в собі, власних тривогах і невпевненості. Робіть рішучий стрибок крізь урвище негативу і прямуйте до мрій.
Микита додає: «Я завжди мріяв про друзів, не на рік чи два, а про друзів, які підуть зі мною далі, аж до кінця. Я переборов свою самотність, зміг знайти тих, у кому я впевнений, тих, кого я можу і хочу називати сім'єю».
Таким другом для юнака став Сергій Коротков. Доля звела їх у «Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв» у славному місті Кия.
Сергій родом також з Донеччини. Це вродливий стрункий хлопець 23-х років. Доля також не жаліла юнака. Його квартира на четвертому поверсі багатоповерхівки була повністю зруйнована, сам Сергій не постраждав, що називає «удачею залишитись серед живих». Під час затишшя герой кілька разів повертався в квартиру, аби зібрати дорогі для серця фото, деякі вцілілі речі. Рішення про виїзд з окупованого Донецька ухвалив самотужки, бо батьки на той час були за кордоном. Стримуючи сльози та холод в душі («я ж старший!»), він разом з маленькою сестричкою подався у Київ, не знаючи, що буде далі. Прямували до далеких родичів, людей доволі похилого віку, які, цілком зрозуміло, не дуже-то й зраділи приїзду дітей.
Пізніше Сергій загорівся бажанням вступити на артиста циркового мистецтва, де і познайомився з Микитою: «Звичайно ж, рідні не поділяли моїх інтересів, як фінансової, так і фізичної сторони. Адже артисти, особливо деякі жанри, - досить травмонебезпечні, але я завжди хотів, щоб мене помітили». Це і об'єднало його з Микитою.
Зараз вони, мов близнюки, бачать світ з однієї точки польоту. Обидва переступили важкі етапи, стерли з пам'яті сором'язливість і сором, що заважали їм йти до цілей, стали частіше спілкуватися з людьми, обидва працюють з фотоапаратом. Сергій каже: «Це прекрасна можливість контактувати не тільки зі знайомими, а й заводити нових, роблячи кадри, які залишають приємні та теплі спогади. Я знаю, що життя - це не просто, але я маю такі глобальні плани на все своє життя!»
Ці двоє, які не злякалися дороги в незвідане, зараз подорожують разом, розділяють свій талант та дарують неймовірні емоції задоволення людям в усьому світі. За всі роки, що хлопці знають один одного, перебуваючи далеко від дому, не було жодного дня, коли б вони не думали про знайомих, що лишилися там, про друзів...
Стежини цих двох переплелися в складні часи їхнього життя, але зараз юнаки разом торують дорогу до успіху.
Скільки ними було подолано бар'єрів і стереотипів! Кожен з наших героїв продовжував обраний шлях на новому місці, серед незнайомих людей, абсолютно без зв'язків, з проблемами з винаймом житла, але зі своїм незгасним дитячим оптимізмом, наснагою до життя і вірою в краще майбутнє.
На календарі 2022 рік. Вісім років живуть тепер вже не вигнанці, не переселенці, а мешканці столичної громади.
Війна в Україні перестала бути локальним явищем, а набула загальнонаціональних рис опору московському фашизму. Що ж наші герої?
Вони залишаються у Києві, у такі важкі для України часи, та вірять, що наш народ не подолати, а вже незабаром він переможе це несправедливе вторгнення!
Два різні обличчя, дві різні долі, та два різні шляхи, які злилися воєдино. Досвід кожного свідчить - людина, яка має в собі вогонь пізнання, віру й надію, змушує не тільки рухатися самим, а й рухати, змінювати інших. Життя кожної людини - то цікава історія подорожі від особистої зони комфорту до подолання перепон на власній стежині, від пересічної людини до яскравої особистості. Якою вона буде, та стежка, - майже непомітною, коли людина йтиме дорогою життя боязко роблячи кроки, лякаючись негараздів, а ще краще - пливти за течією, не лишаючи зовсім слідів ані на землі, ані в пам'яті нащадків? А можливо, попри вибоїни, урвища, круті повороти, глухі кути, спочатку тоненька, а потім стежина стане дороговказом для багатьох, бо кожен крок було зроблено з вірою, надією, твердим переконанням у власних силах.